Віртуальна оглядова екскурсія по експозиції
„Музей історії і розвитку самоврядування Дніпропетровської області”

Музей історії і розвитку самоврядування Дніпропетровської області (ескізний проект) створено на базі Дніпропетровського історичного музею імені Д. І. Яворницького (ДІМ) згідно Програми розвитку місцевого самоврядування у Дніпропетровській області на 2007-2011 роки. Необхідність створення цього галузевого музею обумовлена часом, коли питання місцевого самоврядування викликають дискусію і мають значення величезної науково - громадської проблеми.

Основну ідею нового музею можна сформулювати так: через історичні події, пов’язані з розвитком самоврядування, висвітлити персонологічний аспект, який у розкритті теми є найважливішим. Хронологічні рамки – від часів Київської Русі до сучасності. Матеріали (оригінальні і комп’ютерні копії), які зібрані у експозиції відрізняються різноманітністю, але об’єднані однією тематикою, яка відображує історію розвитку самоврядування нашого краю: експонати з фондів ДІМ, особисті речі представників самоврядування, передані для музею родинами, типологічні предмети ХІХ – ХХ століть, а також матеріали з усіх районів області. Крім того, експозиція базується на основі новітніх сучасних досягнень у галузі електронних засобів інформації, що надає можливість паралельно з широким використанням традиційних музейних засобів активно упроваджувати у музейну справу комп’ютерну техніку, надав своєрідну віртуальність музейній композиції.

Отже, термін “самоврядування” з’являється у Європі у середині ХІХ ст. (у Російській імперії у 1860-х рр.), і є перекладом з англійського слова “selfgoverment”, що трактується як інститут державного права, але найчастіше цей термін сьогодні використовують у значенні “місцеве самоврядування”. Інститут місцевого самоврядування у сучасному розумінні склався у світовій практиці на рубежі VІІ-ІХ ст., коли абсолютні монархії були трансформовані у демократичні держави. Боротьба за затвердження місцевого самоврядування, вільного від феодального свавілля, була одним з головних мотивів суспільних рухів цієї історичної доби.

В Україні самоврядні традиції існують за часів Київської Русі, що було відображено у вічах – народних зібраннях, у яких брали участь усі вільні мешканці міста, а керувала вічем міська верхівка. Своєрідним підтвердженням існування цієї форми самоврядування на території нашого краю є перший експозиційний комплекс – пролог або вступ, де представлені цінні археологічні матеріали, які підтверджують встановлений факт: існування великого міста – центру ремесла й торгівлі (т. зв. Ігренське місто) на території Дніпровського Надпорожжя у давньоруську добу (ІХ – ХІІІ ст.). Місто, за припущенням науковців, мало розвинуту адміністративну, економічну, культурну інфраструктуру. На фото, яке було зроблено за допомогою космічного супутника, ви можете побачити місце розташування поселення – це територія сучасного Дніпропетровська (Ігренський півострів). Місто часів Київської Русі знайдено ще у 1970-80-х рр. дослідником Д. Я. Телегіним, за думкою якого воно являло собою потужний ремісничий та головне – торгівельний центр, де відносини із сусідами-кочівниками були цілком мирними.

Територія Ігренського міста відрізняється своїми розмірами (15 га), а також наявністю залишків різних ремесел, у тому числі залізоробного і деревообробного. Привертає увагу той факт, що на поселенні зафіксовано ряд предметів імпортного походження: амфори, скло, вироби з металлу (деякі артефакти представлені). Основою господарства населення Південного Подніпров’я у ІХ – ХІV ст. було розвинуте землеробство і тваринництво, розвивались також: ткацтво, гончарство, рибальство. Житло будувалося з плінф (цегла), примірники яких представлено.

Тут проходив один з найважливіших торговельних шляхів – Дніпровський, контроль над яким завжди знаходився у київських князів. Відносини населення цього регіону з центральною владою були лояльними: воно, ймовірно, надавало допомогу при проходженні торговельних караванів і пересуванні руських дружин. Археологічні матеріали свідчать, що переважна частина скляних посудин, браслетів, перснів потрапила на поселення Південного Подніпров’я з давньоруських центрів, а саме з Києва. Вивчення памяток осілого населення нашого краю має важливе значення для розуміння питань утворення і розвитку давньоруської держави, основним елементом самоврядування якого було – віче. До речі, у Південному Подніпров’ї, за літописними даними, мешкала частина слов’янського племені уличів, яке у подальшому ввійшло до складу Давньоруської держави, а пізніше тут знаходилися половецькі зимовища, на яких могли проживати і бродники (попередники козацтва). Отже, у цьому розділі експозиції міститься можливість переконатися, що самоврядування у нашому краї має глибоке історичне коріння.

Після приєднання українських земель до складу Великого Князівства Литовського елементи місцевого самоврядування, зокрема у містах та містечках, отримали подальший розвиток у формі війтів. Це відбувається за часів прийняття Литовських Статутів (1529, 1566, 1588 рр.), що вони узаконили міське віче. Перед вами видання 1811 р. ІІІ Статуту.

Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, яке почало розповсюджуватися на українські міста з середини ХVІ ст. і передбачало надання міській общині права самостійного рішення питань в управлінні містом. На території нашого краю не зафіксовано міст, де було би впроваджено подібну форму самоврядування. Але, своєрідних форм набуває місцеве самоврядування за часів існування українсько-козацької держави (ХVІ – ХVІІІ ст.). Висвітленню цієї теми присвячено наступний експозиційний розділ (тут представлені комп’ютерні копії експонатів).

У козацькі часи територія сучасного міста Дніпропетровська і області були складовою земель Запорозької Січі (Війська Запорозького). Генеральна карта 1751 р. «От Києва по річці Дніпро до Очакова: по степу до Азова» дає уявлення про території запорозьких земель.

Перші писемні свідчення про козаків датуються XV ст., де в одному випадку вони згадуються як вартові, прикордонники, в іншому – як люди, що займалися сезонними промислами. Багато у чому специфіці зародження нової соціальної верстви сприяла територія Великого кордону, яка притягувала до себе людей досить волелюбної та авантюристичної вдачі , не здатних вжитися у традиційному суспільстві. Саме ці особливості постійної небезпеки та небажаних контактів з кочовим населенням степу, обумовили формування окремої, мало схожої на інші козацької спільноти, представники якої селилися за Дніпровими порогами: представлено «план частини річки Дніпро 1779 р.», де позначені пороги, а поруч – копії поштових листівок поч. ХХ ст. з зображенням цього унікального природного явища.

За Дніпровими порогами, на території так званого Великого Лугу (сучасний Нікопольський район), знаходився управлінській центр Січі, який за різних обставин у межах цього району, п’ять разів змінював місце свого розташування, від чого Запорозька Січ у кожному випадку отримувала іншу назву: Томаківська (80-ті рр. ХVІ ст. – 1593 р.), Базавлуцька (1593-1638), Микитинська (1638-1652рр.), Чортомлицька (1652-1709), Підпільненська (1734-1775).

Січ – суспільно-політична організація, створення якої було ініційовано військовим станом – козацтвом. На Січі існували два поділи: територіальний і військовий. Військо Запорозьке складалося із старшини й товариства, поділеного на курені. Подібно великий військовій раді були ще ради по куренях, по паланках та військові на марші. Усі без винятку чини й звання Запорозького війська, від кошового до полкового хорунжого, були виборними і тимчасовими – це була головна й незмінна основа устрою низової громади або республіки. Уявлення про вигляд запорозького воїна дають малюнки відомого російського художника І. Ю. Репіна, а козацький кунтуш ХVІІ ст., (оригінал якого представлено), вірогідно, одягали і під час військової ради, саме їй належала головна влада на Запорожжі. Право участі у раді мали усі без винятку козаки. Рада скликалася для вирішення найважливіших питань, зокрема про участь у війні, ставилися питання про обсяг і характер повинностей, обрання кошової (військової) старшини.

У раді, крім військової старшини, завжди брали участь курінні отамани і “вельможні”, “кращі”, або “старі” козаки, тобто впливові козаки, частина з яких вже раніше виконувала старшинські обов’язки. Бувало, що постанови, схвалені на неофіційній раді, старшина проводила на військовій раді навіть тоді коли вони відверто суперечили інтересам основної маси козацтва. Постанови на раді приймались голосними вигуками присутніх. Коли пропозицію схвалювали, козаки підкидали вгору шапки. Спроби старшини нав’язати свою волю основній масі козацтва викликали обурення і навіть повстання. Тоді козаки скликали іншу раду, де й вирішували свої справи, обираючи своїх старшин.

Паланкова старшина щорічно обиралася на загальній раді товариства. Козак, обраний на цю посаду, зобов’язан був виконувати розпорядження Коша Запорозького. До речі, старшина здійснював постійний контроль за процесом заселення земель паланки, проводив облік населення, збирав податки з посполитого населення своєї паланки. Найбільш самостійним у діях паланкова старшина був у сфері судівництва, про що свідчить документ «Запис купівельний кишенської старшини, що підтверджуе продаж грунту кишенським мешканцем Іваном Скрипаєм та його невісткою Явдохою Скрипайкою - кишенському сотникові Григорію Потоцькому» від 1732 р.

За часів Гетьманщини існувала Генеральна Військова Рада, яка обирала Гетьмана і вищу козацьку старшину: гетьмана, генерального обозного, генерального судью, який закріплював винесені вироки по справах у документах (представлена «Конфірмація Генерального Військового суду по справі сокольського намісника Полтавського полку Ігнатія Власеєвича с сокольським мешканцем Павлом Моргуном, який порубав дерева у власному лісі Ігнатія Власеєвича. - Генеральна Військова канцелярія, 1717 р., підпис генерального судді Івана Чарниша» і «Судова справа та вирок по цій справі полтавського полковника Василя Кочубея стосовно володіння кишенського мешканця козака Стефана Скрипая річищем Паньківкою за рікою Оріль.- Маєток Диканька, 1731р.»), генерального писаря (зображення писаря на постері, з малюнка С. Васильківського і М. Самокіша), генерального осавула, генерального підскарбія, генерального хорунжого, генерального бунчужного. Участь у цій Раді брали усі представники козацького стану, іноді – делегації від міщан і селян. Цю Раду скликали окремим універсалом гетьмани, тут обговорювалися і зовнішньополітичні питання.

Атрибути гетьманської влади складали усі головні суспільні функції: він був зверхником над військом, був суддею, адміністратором. Сама назва “гетьман війська Запорозького” показувала, що до нього належала передусім головна влада над військом. Свої адміністративні функції він визначає в універсалах, що їх видавали із гетьманської канцелярії за підписом гетьмана і військовою печаттю, яку зберігав військовий писар (зразки печаток представлені). В універсалах гетьман мав висловлювати накази щодо краю, зокрема, до адміністративної гетьманської влади належала ще одна важлива функція: право роздавати землі, які належали до всього козацького війська. Крім воєнної і адміністративної влади у руках гетьмана була ще й фінансова влада: до гетьмана належало право збирати податки. Як приклад гетьманського універсалу – „Універсал гетьмана Івана Самойловича обивателеві козельському Петрові Димидовичу на будівництво млина на річці Остер.- Батурин, 1672 р.”

Судовою владою Січі були суди малих кошів, яких було 6-8 і відповідно стільки ж – кошових отаманів. Коші виникли шляхом об’єднання територіальних козацьких громад. Збройні сили Січі складалися з формувань кошів і отримали назву Війська Запорозького. Кошовий отаман, перша особа у війську, “головний його командир”, був цивільним, військовим і навіть духовним начальником Запорожжя. Як головний суддя, він був володарем життя й смерті всякого козака. Він входив від свого імені в дипломатичні зносини з сусідніми державами (Кримом, турецькими фортецями й Польщею). Він стверджував усі вибори військових чинів, розподіл по куренях: земель, річок, угідь, царського жалування, провіанту, військових прибутків, військової здобичі тощо. На його ім’я адресувалися грамоти, укази сенату, ордери начальників, рапорти підлеглих та інше. Але ця обширна влада і, на перший погляд, незаперечна була, однак, вельми обмежена: самою ж громадою, сходкою старшини або військовою радою, котрій слід було повідомляти кожну важливу справу. Найвідоміші кошові отамани – І.Сірко (бл.1600-1680), П.Калнишевський (б.1690-1803р.) За підписом Петра Калнишевського представлено документи – «Рапорт кошового отамана Війська Запорозького Петра Калнишевського - кременчуцькому обер-комендантові про заборону пропускати запорозьких козаків через форпости на Україну, 1768 р.» і «Рапорт кошового отамана Війська Запорозького Низового Петра Калнишевського - командуючому 2-oї армії, генерал-аншефу В. М. Долгорукову з проханням припинити загарбання земель Війська Запорозького з боку поселенців Катериненської провінції, 1772 р.».

У Запорозькій козацькій республіці, яку не випадково саме за існуючу там демократичну систему управління сучасники назвали Християнською, де крім військового існував ще і територіальний поділ, згідно якого, республіка поділялася на паланки, кількість яких змінювалася, і, на кінець ХVІІІ ст. їх було десять. Паланковий територіальний поділ позначено на карті Земель Запорозьких. Кожну паланку очолював полковник – його обирала рада. Листівка поштова «Обрання полковника – передача йому клейнодів» (Репродукція картини С. І. Васильківського). Клейнодами називалися у запорозьких козаків військові знаки, регалії, атрибути влади, при яких відбувалися великі та малі ради і які використовувалися старшинами, відповідно посаді кожного з них. Військові клейноди були: царська корогва, або велике знамено, булава, бунчук, пернач, печатка, значки, палиці й срібні литаври. Майже усі ці атрибути влади – на копії літографії к. ХІХ – п. ХХ ст.

У 1764 році російський уряд ліквідував гетьманство в Україні. Цим самим українська старшина втрачала установу, яка видавала універсали, що мали силу законів – «Універсал (останнього) гетьмана Кирила Розумовського - військовому товаришеві Семену Чуйкевичу на призначення його у ніжинську полкову лічильну комісію. 1752 р.»

Завершення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. вирішило долю Запорозької Січі: у ніч на 5 червня 1775 р., за наказом Катерини ІІ, остання Січ була зруйнована, а 3 серпня був проголошений царський маніфест про скасування Січі. Козаки були перетворені на державних поселян. Наступний комплекс документів розповідає про долю козацького стану: «Ордер Г. О. Потьомкіна азовському губернаторові В. О. Черткову про розповсюдження маніфесту Катерини II від 3 серпня 1775 р. Про скасування Січі, та назви «запорізькі козаки». 1775 р.», «Ордер Г. О. Потьомкіна азовському губернаторові В. О. Черткову з повідомленням про скасування Запорозької Січі, та заборону самої назви «Запорозька Січ», 1775 р.», а також «Відомість різних податків із земель колишньої Запорізької Січі,1775 р.», і «Ордер Г. О. Потьомкіна В. О. Черткову про перепис населення з обов’язковим внесенням колишніх запорожців. 1776 р.».

Підсумовуючи, зазначимо, що на Січі усі мешканці були вільні, рівноправні, тут не було інших станів населення, крім козацького. Усі посади займали виборні люди, і усі справи довершилися волею козацької ради або громади, яка становила те, що ми тепер назвали б сучасною мовою – загальне право голосування. Періодичних зборів ради не було: вона збиралася стихійно, за необхідністю. Право участі у раді мали усі без винятку козаки. Таким чином, суспільно-політичній організації козацтва були притаманні значні риси демократизму. Демократизм цей виявлявся у визнанні рівних прав за усіма козаками на користування землею, при участі у радах, виборі старшини і т.д. Козацьке самоврядування принципово відрізнялось у цьому розумінні від тих порядків, які панували там, де політична влада цілком належала феодалам.

Наступний комплекс охоплює період з к. ХVІІІ ст. до поч. ХХ ст., де відображено станове (дворянське) самоврядування; заснування і діяльність органів міського та земського губернського й повітового самоврядування.

Друга половина ХVІІІ ст. відома у європейській історії, як доба Просвітництва, що змінила історичну долю Степової України та Північного Причорномор’я. 1770-ті – 1790-ті роки позначилися у Південній Україні, яка була під контролем Росії, збільшенням кількості населення, подальшим господарським освоєнням, розвитком духовної культури і масштабним проектом урбанізації, що впроваджувала Катерина ІІ. Відповідно до загального адміністративно-територіального поділу тогочасної Росії були утворені губернії (замість 23 їх стало 50), у тому числі Новоросійська та Азовська (1775 р.) – карта Новоросійської губернії 1779 р.: до її складу були включені землі колишньої Запорозької Січі. Книга „Учреждение для управления губерний Всероссийской империи” (видання 1786 р.) – закон, згідно якого було введено губернське правління на чолі з губернатором, якому були підзвітні суди та поліція. Експонуються портрет Г. О. Потьомкіна (1739-1791) – намісника краю, портрет І. М. Синельникова (1741-1788) – генерал-майора, першого Катеринославського губернатора – обидва були найвидатнішими державними діячами катерининської доби і доклали багато зусиль щодо розгортання будівництва губернського центру Катеринослава.

1776 роком, датується в історичних джерелах перша згадка про Катеринослав, який мусив стати міським поліфункціональним центром на півдні Російської імперії. Час заснування Катеринослава І та його життєдіяльність протягом перших десяти років існування вважається важливою віхою для історії і місцевого самоврядування, коли створювалося реальне підґрунтя для того, щоб на його основі на наступному етапі існування місто перетворилося на великий промисловий центр півдня Російської імперії. Проекту “Катеринослав І” не довелося довго існувати. Указ 1784 року визначив нове розташування намісницької столиці – на правому березі р. Дніпро. Об’єктивні та суб’єктивні історичні обставини к. ХVІІІ ст. засвідчили, що реалізувати великомасштабний “потьомкінський” план будівництва “третьої столиці” виявилося неможливим. Але формування нового міста проходило із збереженням основних сутнісних ознак, у тому числі і міського самоврядування. Наприкінці ХVІІІ ст. саме дворянство мало безперечне право на корпоративний устрій у губерніях та повітах. Усі дворяни губернії (повіту) з періодичністю через кожні три роки обирали на губернських (повітових) зборах предводителів дворянства. Це означало зріст ролі представників аристократії та їх значення на місцях. Традиції дворянського самоуправління зберігаються протягом всього періоду існування Російської імперії. Представлені портрети предводителів губернського дворянства: Петра Струкова (П. А. Струков – генерал-майор, з 1865 по 1874 рр. Був предводителем губернського дворянства, гласним Катеринославської міської думи з 1874 по 1881 рр. За бойові послуги нагороджено багаточисленними орденами й медалями, золотою саблею з надписом «За хоробрість». Був одружений з фрейлиною імператриці О. Арбузовою. Родина мала 14 дітей: 10 синів і 4 доньки. У Катеринославі Струкови мешкали у міській садибі у Струковському провулку. Будинок зберігся до сьогодні – вул. Дзержинського, 33) і М. І. Міклашевського – предводителя Катеринославського губернського дворянства у 1902 – 1905 рр., а також зображення з літографії ХІХ ст. Потьомкінського палацу, де відбувалися дворянські збори.

У 1785 р. «Жалувана грамота дворянству» і “Грамота на права и выгоды городам Российской империи” остаточно сформували систему станового управління дворян і міських жителів. Згідно документам усі міські жителі розподілялися на шість категорій (землевласники, купці, ремісники, іноземці, підприємці, посадські); вводилися нові форми міського самоврядування: “собрание общества градского”, загальна міська Дума та шестигласна Дума. Ця Дума складалася з міського голови та шести гласних від окремих категорій мешканців міста і займалася конкретними справами й була найбільш ефективним органом міського самоврядування. Першим Катеринославським міським головою у 1787-1791 рр. був Іван Шевелев (портрет); у 1791-1793 рр. гласний міської Думи, купець другої гільдії.

Система міського самоврядування існувала майже у незмінному вигляді до 1870 року, коли було введено “Міське положення”, згідно якого в особі міського голови об’єдналося його головування у міській Думі і управі. Це „Положення” в експозиції. Нове “Міське положення” 1892 року (своєрідна контрреформа) скоротило число виборців, підвищив їх майновий ценз, посилило владу губернатора у плані нагляду за діяльністю громадського самоврядування, але закріпило за міським самоврядуванням статус повновладного господаря не тільки всього міського майна, а й фінансів. З початком ХХ ст. м. Катеринослав мав стабільний мільйонний бюджет. До 1917 р. міська Дума обиралася 49 разів, на посаді міського голови побувало 30 чоловік. Серед них: Іван Гаврилович Греков (портрет) – (1830-1902) Двічі обирався на посаду міського голови (1893-1901). За часів його головування вдруге (після А. Я. Фабра) влаштовується проспект – тут посадили нові дерева, акацію, клен, встановили огорожу, лавки. У 1895-1897 рр. побудовано перший електричний трамвай у місті, встановлено перші електричні ліхтарі на проспекті, приймається рішення і розпочинається будівництво нового приміщення для міської Думи і Управи на розі проспекту і вул. Управської. Олександр Якович Толстіков (портрет) – (1840-1905рр.) У 1870 р. відкриває власну торговлю залізом і стає купцом ІІ-ї гільдії. Починаючи з 1870 р. і протягом 35 років обирався гласним міської Думи, працював у різних комісіях. На посаді міського голови був двічі: у 1889-1893 рр., 1901-1905 рр. Це був час, коли місто бурхливо розвивалося, влаштовувалося. Було приведено до ладу Міській сад (нині парк ім. Л. Глоби), побудовано у ньому Літній театр, забруковано багато вулиць, влаштовано електричне освітлення вулиць міста. Багато уваги приділяв Олександр Якович розвиткові народної освіти у місті, витрати на яку займали друге місце у бюджеті міста. У цей час побудовані гарні приміщення для реальних училищ, жіночих гімназій, міськіх училищ. Вершиною його діяльності стало організація у Катеринославі комерційного училища, хресним батьком якого він був. Завдяки йому було створене купецьке товариство, черезх яке проводиться Статут училища і організується Опікунська рада. Як купецький староста, він організовує збір коштів серед купецтва міста на будівництво приміщення комерційного училища, яке вважалося найкращею будівлею учбового закладу на півдні України (нині будинок Облради).

Період з к.1890-х по 1905 рр. був своєрідним “золотим віком “ у житті міста. Зростаючий міський бюджет надавав можливість благоустроювати губернський центр, будувати нові об’єкти, які приносили прибуток, поліпшувати економічне, санітарне становище (листівка поч. ХХ ст. з видом міста). З другої половини 1905 по 1917 рр. у діяльності міського самоуправління відбувалися надзвичайні явища, пов’язані із ризиком для життя: деякий час відсутність міського голови, неповний склад міської управи, страйки, загострення політичної ситуації у країні. У 1907 р. проходили вибори у Міську Думу – запрошення Д. І. Яворницького на ці вибори, з штампом Катеринославської Міської управи (на постері зображення Міської Думи – тепер приміщення училища культури). Останнім міським головою (до подій 1918 р.) був Іван Якович Єзау (на портреті) – (1869 - ?). Міській голова у 1905-1909 рр. і у 1918р. Народився у Катеринославі, закінчив чоловічу гімназію, у 1894 році відкрив власний завод з виробництва сільськогосподарських знарядь. У 1906 р. за його активною участю побудовано нову колію трамваю – Вокзал-Брянський завод, яка значно покращила сполучення міста і давала значний прибуток місцевому бюджету. Навесні 1918 р., коли в Україну вступили німецькі і австро-угорські війська, він знову обіймає посаду міського голови. У цей складний час він багато працює і робить усе можливе для міста. Емігрував до Німеччини, а потім до США.

Скасування кріпацтва у 1861 році та низка буржуазних реформ 60-х – 70-х років ХІХ століття спричинили глибокі соціально-економічні та культурні перетворення у житті не тільки міст а й губерній. Необхідність введення нових форм місцевого самоврядування була також обумовлена низкою економічних і соціальних причин. Занепад промисловості і торгівлі в перші пореформені роки, слабкість шляхів, погана організація продовольчої справи, фактична відсутність медичної допомоги, народна неписемність потребували реорганізації місцевого управління в губерніях. Разом з багатьма реформами другої половини ХІХ ст., 1січня 1864 року було введено “Положення о губернських і повітових земських установах” (представлено оригінал). Життєспособність земства забезпечувалася його двома важливішими принципами: самофінансуванням і самоуправлінням.

Катеринославське губернське земство було відкрито 15 вересня 1866 року зборами організаційного характеру: «15 сентября 1866 года впервые из всей Екатеринославской губернии, от всех её уездов и углов, тогда ещё глухих и бездорожных, собрались люди земли Екатеринославского края, земские люди, на первое губернское земское собрание и приступили к совместному, общему обсуждению и решению местных польз и нужд. Время было дивное, полное надежд на лучшее будущее, полное внутреннего глубокого подъёма», – так описав момент відкриття Катеринославського губернського земства один з учасників зборів.

Раз на рік на загальних зібраннях депутатів обирали земську управу, яка діяла постійно(на чолі з головою). Працювала губернська земська управа у окремому приміщенні (її зображення на копії фото поч. ХХ ст.)

За півсторічну історію Катеринославського губернського земства з 1866 по 1917 рр. Головами губернської земської управи були 9 осіб. Обиралися вони за законом кожні трироки. Їх имена: Бразоль Дмитро Ніконович ( 20.09.1866 – 1867рр.);
Герсеванов Микола Борисович (3.12.1867 – 1869рр.) – портрет представлено;
Штанський Ніканор Иванович (24.10.1869 – 1872рр.);
Янченко Петро Олександрович (1873 – 1886рр.);
Бурхановський Іван Васильович (1886 – 1898рр.);
Карпов Віктор Іванович (1898 – 1900рр.);
Родзянко Михайло Володимирович ( 12.12.1900 – 1906рр.);
Абаза Іван Костянтинович (13.12.1906 – 1913рр.);
Гесберг Костянтин Дмитрович (1914 – 1917рр.).

Усі вони належали до дворянського стану: «…дабы вознаградить дворян за потерю помещичьей власти, им следует предоставить первенство в хозяйственной администрации», – говорив міністр Внутрішніх справ П. О. Валуєв при проведенні земської реформи.

Підсумки першого року роботи підбивалися у листопаді 1867р. У експозиції сторінки зі „Звіту Катеринославського губернського земства за 1867 р.” Малюнок К. Трутовського „Земські збори у провінції” дає уявлення про важливі епізоди з життя „господ земцев”, де вирішувалися складні питання. Наприклад, з найважливіших питань, за розв’язок яких узялися Катеринославські губернські гласні у перше трьохріччя, були наступні: заснування земельного земського банку, про прийняття земством піклування щодо продтоварів для селянського населення, про відкриття фельдшерської школи, про торгівлю хлібом, про відкриття нових ярмарок, про виведення ярів, про наповнення бюджету земства и т.д. Перші земці піднімали питання про забезпечення сільського господаря найманою працею – практично усі гласні були великими землевласниками.

Серед діячів губернського земства такі найвідоміші мешканці краю (портрети): Барон М.О.Корф; Поль Олександр Миколайович (1832 – 1901) – почесний громадянин міста, підприємець, громадський і культурний діяч, колекціонер. Народився у с. Малоолександрівка Верхньодніпровського повіту, після закінчення Дерптського університету повертається до Катеринославської губернії, де займається успішно сільським господарством. З 1858 р. бере участь у громадській діяльності – займається втіленням у життя селянської реформи 1861р.; з 1866 р. він гласний повітового і губернського земських зборів. З 1866 по 1881 рр. веде підприємницьку діяльність, а саме за особистий рахунок веде дослідження покладів залізної руди на Криворіжжі. Порушує питання про спорудження залізниці між кам’яновугільним районом Донбасу і рудними покладами Кривого Рогу. Був членом Одеського імператорського товариства історії і древностей. Зібрав величезну цінну колекцію древностей, значна частина якої (після його смерті) надійшла до Катеринославського обласного музею, який довгий час називався імені Поля (тепер Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І. Яворницького). Родзянко Михайло Володимирович (1859-1924) – почесний громадянин м. Катеринослава. Голова ІІІ і ІV державних Дум. Дворянин Новомосковського повіту, з 1866 по 1896 рр. був повітовим предводителем дворянства, у 1900 році його обирають головою Катеринославської губернської земської Управи. На цій посаді багато зробив для нашого міста – відремонтовані мости через Дніпро, електрифікуються і телефонізуються будинки міста, побудовано приміщення для обласного музею, членом ради якого він був. У 1907 році його обирають депутатом ІІІ державної Думи від губернії, у 1911 році стає її головою, а у 1912 р. – головою ІV Думи. Перебуваючи у Петербурзі не забуває і Катеринослав – жертвує кошти на благодійність, за цю благодійну діяльність у 1914 р. міська Дума обрала його почесним громадянином міста.

Земська реформа повинна була задовольнити двом потребам: прагненню удосконалити місцеве господарське управління і надати вихід “вільним намаганням суспільства”, тобто одностайному запиту щодо самоврядування, яке заявлялося суспільною думкою. Не зважаючи на важкі умови існування, земські установи внесли економію до багатьох витрат у порівнянні з казенним господарством, створили народну школу, народну медицину, земське страхування, ввели особливу земську статистику і стали інститутом політичного виховання для громадян. Усі волості було поділено за кількістю населення на земські дільниці, на чолі яких стояли земські начальники (інститут було введено у 1899р.). Коло діяльності земств було обмежено законом, але в першу чергу, вони вирішували питання місцевого самоврядування: страхування сільськогосподарських будівель від пожеж, ремонт мостів та доріг, утримувати лікарні, продовольча допомога населенню, організація народної освіти (господарча частина), створення ветеринарної служби; влаштування доріг, пошти, введення статистичних робіт. Робота земства по усіх вище означених напрямках відображена на копіях сторінок зі „Звітів Катеринославського губернського земства” к. ХІХ – поч. ХХ ст.. А поруч фото земських лікарів – І. А. Бутакова, О. Л. Смідовича. Цікавим є документ 1917 р. на ім’я Д. І. Яворницького (директора Катеринославського обласного музею ім. О. М. Поля) – «Білет на право отримання лошадей і проїзд по повітах губернії». У цей неспокійний час професор читав лекції на вчительських курсах , влаштованих земством.

Земства мали свої друковані органи – декілька примірників „Верхньодніпровської повітової земської газети” можна побачити у інтер’єрі земського діяча (на столі), де експонуються типологічні меблі, письмове приладдя к. ХІХ – поч. ХХ ст.. Цей уособлений кабінет є своєрідним переходом до розповіді про нову добу в історії самоврядування у нашому краї.

1917 – поч. 1920 років є надзвичайно складними в історії Придніпров’я (Катеринославщини). Це була доба змін, характерною ознакою якої стало співіснування кількох форм самоврядування, їх неодноразова ліквідація, відновлення, заміна одних другими. Органам місцевого самоврядування було важко працювати в цей карколомний період, коли влада в місті змінювалась 18 разів: потрібно було встановлювати контакти з новою владою, оперативно реагувати на різні події і своєчасно приймати відповідні постанови, які захищали населення, і доводити, щоб з довірою ставилися до органів самоврядування і самостійно не приймали рішень та піддавалися на провокації.

Представлено Тимчасові правила про вибори губернських і повітових земств 21.05.1917 р. Тимчасовий уряд розглядав вибори до органів місцевого самоврядування як своєрідну репетицію до виборів Всеросійських установчих зборів. Цей документ був виданий М.І. Бистрякову – “привлеченному агенту” Тимчасового уряду по підготовці виборів до Всеросійських установчих зборів, який працював в типографії Губернського земства і був відповідальний за надрукування 15 кандидатських списків різних партій. Після проведення виборів, Голова нової демократичної земської управи Новак звернувся до населення губернії з проханням врятувати земську справу, прийти на допомогу і вчасно сплачувати земські збори і податки, сумлінно виконувати свій громадський обов’язок.

Цей проект організації союзу земських службовців був представлений Губернському з’їзду земських службовців Катеринославської губернії 24-25 квітня 1917 р. Ще в 1914 р. піднімалося питання про утворення союзу земських службовців. Але тільки в 1917 р. після Лютневої революції з утворенням різних професійних спілок виникла і ця спілка для поліпшення річних частин земської праці та умов життя земських робітників. Від союзу 3 представника було обрано до ради робітничих і селянських депутатів, яким було дозволено примкнути до тієї партійної організації ради, програму якої вони розділяють. З утворенням ЦР українських товариств та спілок з’являється і український союз земських робітників, представлено фото І.М. Труби, який очолював відділ народної освіти губернської земської управи, потім став губернським комісаром освіти з 1917 по 1919 рік і був членом українського союзу земських робітників Катеринославщини.

У цей час відділ народної освіти Губернської земської управи організував з 1 по 23 червня загально-політичні та українознавчі курси для народних вчителів з прослуховуванням і лекцій з форм правління, виборчого права, Установчих зборів та місцевого самоуправління. Про це свідчить свідоцтво, видане вчительці Павлоградської повітової школи Сокуренко. Такі ж курси закінчив Василенко, який з лютого 1917 року по запрошенню земської управи зайняв посаду лектора-інструктора губернського земства, про це він повідомляє в доповідній записці до ЦР з проханням надати посаду в органах ЦР і прислужитися українській справі.

Представлений лист Олександрівської земської управи Д.І. Явор-ницькому з проханням прочитати лекції по історії Запорізького козацтва на трьохтижневих курсах для народних вчителів та постанова селянського з’їзду Катеринославського повіту з вимаганням від земської управи вести навчання українською мовою у Томаківській земській гімназії та в усіх школах українських сіл повіту.

У 1917 р. реорганізація міських Дум проходила під гаслами демократизації та підготовки до виборів на нових принципах – на основі всезагального, равного, таємного і прямого голосування. Про це йдеться у статті “Выборы в городские самоуправления; газети “Звезда”, передрукова-ної в 1927 р. до 90-ї річниці революції за сприяння С.І. Гопнер. Представлений список № 12 партії соц-революціонерів, де викладені функції місцевого самоврядування, у тому числі: організовувати Біржі праці та музеї, об’ява ділової групи гласних думи з закликом голосувати за список № 13, яка зазначала, «Городские самоуправления должны быть для всех родной матерью и защищать интересы всех слоев населения». Фото Копилова, підприємця, комерції радника, гласного міської Думи.

У 1918 р. була відновлена цензова міська дума у складі 1913-1917 рр. (демократична була розпущена у травні). Перед вами друкований орган “Известия Ек-вского городского общественного управления” з списком гласних, вибраних на 4 роки (з 1913-1917 р.р.).

У наступному комплексі представлений ІІІ-й Універсал Української Центральної Ради (7 листопада 1917 року), проголосивший утворення УНР з вказівкою про розвиток широкого самоврядування і співпраці з органами революційної демократії. Наведена телеграма Катеринославської губ. земської управи УЦР з завіренням координувати дії з Центральною Радою. Лист Верхньодніпровського надзвичайного повітового земського зібрання 13 жовтня 1917 року, який був направлений у Секретарство Національних Справ ЦР з приводу правильного оформлення документів про включення повіту до складу України. Це було зроблено у відповідь на інструкцію Тимчасового Уряду про поширення влади тільки на 5 губерній з 9.

У 1918 р. з приходом до влади “україно-германців” у квітні з’являється об’ява Думи до таких мешканців, які намагаються порушити діяльність різних установ при міському самоврядуванні з попередженням про притягнення їх до карної відповідальності. Лист Генерального Секретаріату до волосних народних управ з приводу подання прізвищ козаків для звільнення їх від служби у зв’язку з утворенням волосних куренів Вільного козацтва.

В українській державі Скоропадського (з 29 квітня по 19 листопада 1918 р.) Дума одноголосно визнала накладену 300-тисячну контрибуцію за вбивство австрійського лейтенанта під час патрулювання несправедливою (направлено відповідні документи до гетьманської канцелярії та Вищого австро-угорського командування про зняття її з міста). Вона змушена була після невдалих спроб з 5 вересня 1918 року накласти контрибуцію на всіх мешканців з 15-річного віку (крім інвалідів). Про це свідчить квитанція про сплату побору у рахунок контрибуції.

Восени 1918 р., коли загострилась проблема охорони громадського порядку (пограбування квартир, складів, лавок, розбійні напади, з’явилися “роздягателі”), голова управи Осипов, переймаючись цим, встановив одноразовий податок на охорону життя та майна громадян з власників торгівельних та промислових підприємств (об’ява на стенді). Тут же поданий лист Міністерства освіти Української держави до губерніальних, повітових, земських і міських управ, з приводу з’ясування стану шкіл для введення навчання українською мовою з наступного 1918/1919 року. З приходом до влади Директорії, міське та земське самоврядування відновлюються, про свідчить наказ №1 Катеринославського губернського комісара від 4.12.1918 р.

Одночасно з міською Думою та земствами діяли альтернативні структури – Ради робітничих депутатів. У Катеринославі, як і в інших великих містах Росії під час першої революції у дні загального політичного страйку – 17 жовтня 1905 р., з ініціативи більшовиків Брянського заводу виникає Рада. Секретарем Ради було обрано Г. І. Петровського. Фото членів Ради Брянського заводу(зроблено до 20-ої річниці революції), повідомлення про урочистий пленум міськради та Кодацької райради 21 грудня 1930 р., присвячений 25-ій річниці Катеринославської Ради та ювілею революції, представлена об’ява про утворення Ради 4 березня 1917р. після Лютневої революції з закликом негайно обирати своїх представників-делегатів до Ради, де ще цього не зроблено. У 1917р. головами виконкомів Рад були: меншовик Орлов, есер Грінбаум та більшовик Є.І. Квірінг (фото). У 1918р., після встановлення Радянської влади, були ліквідовані губернські органи правління, влада перейшла до губкому Рад. На стенді Звернення управи до губкому Рад про дозвіл на отримання з банку і казначейства щоденної розрахункової суми – 36052крб та 47 коп. для витрат. Про класовий підхід більшовиків до оподаткування свідчить об’ява Ради від 29 березня 1918р. «Про стягнення з місцевих капіталістів 5- мільйонного податку», Листівка ВЦВК до всіх губвиконкомів, міськрад, повітвиконкомів, про скликання 3 Всеукраїнського з’їзду Рад (1 березня 1919 р.), про вибори делегатів у повітах, волостях – на цей з’їзд, де була прийнята Конституція УСРР.

Протягом 1922-32 рр. відбувається процес ускладнення, реструктуризації органів місцевого самоврядування (губвиконком, окрвиконком, облвиконком) та зміни їх виконавчих функцій у зв’язку з адміністративно-територіальним устроєм України. Фото будинку губвиконкому, список губернських установ та фото працівників (1922 р.). Представлена об’ява губвиконкому 1923 р. – голови Самохвалова про встановлення терміну здачі єдиного с/г податку, який вводиться для 7 округів губернії. Саме у цей період (1923 р.) було здійснено реформу губернії за районно-окружним принципом (замість 13 повітів і 325 волостей стало 7 округів і 87 районів). Ліквідація повітів і волосних центрів та зменшення сільських Рад призвели до зменшення числа службовців Держапарату. З другого боку штати райвиконкомів збільшилися, господарсько-адміністративні права райвиконкомів порівняно з волвиконкомами – збільшилися. Експонується обов’язкова постанова від 25 вересня 1923 року про встановлення щоденного курсу обміну червонців на радзнаки, коли він ставав розплатним знаком серед широких мас населення та з метою попередження зловживань і обманів при розрахунках.

У 1925 р. згідно з постановою ВУЦВК і РНК “Про ліквідацію губерній і перехід на 3 ступеневу систему управління” (округ – район – сільрада), губернія була ліквідована: з 7 округів стало 5 (без Бердянського і Олександрійського). Після проведення реформи 3-8 травня 1926 року відбувся 3 округовий з’їзд рад Катеринославщини, на якому була прийнята постанова про перейменування міста Катеринослава у Дніпропетровськ (об’ява про проведення з’їзду), список делегатів, обраних на з’їзд від районів, фото президії з’їзду. Наведена об’ява об’єднаного пленуму Дніпропетровського та Павлоградського окрвиконкомів про ліквідацію Павлоградської округи (12 районів). Дніпропетровський округ охоплював тепер 25 районів. Фото працівників окрвиконкому 1925 року.

Наступний комплекс починається з документу з позначкою до таємної частини окрвиконкому, куди надходили відомості по 3-й позиці індустріалізації та с/г податку. Гроші по с/г податку вносилися до райвиконкому або у касу наркомфіну, тому окладний лист про сплату єдиного с/г податку на 1926-1927 роки за підписом голови райвиконкому, йому ж подавались і скарги на неправильне зарахування податку.

У 1929 році пожвавлюється діяльність Рад, на транспарантах демонстрацій трудящих з’являється напис “За працездатність Рад”. Представлені матеріали до Пленуму міської ради – “Про членів міськради, що дискредитують депутатське звання. Депутатам, що не виправдали свого звання та довіри виборців, не місце у міській раді.”

Лозунг 1930 року закликає “Рішуче по-більшовицькому підготуватися до ліквідації округи, треба зміцнити райони, щоб вони мали змогу виконувати великі господарсько-політичні завдання”. Об’ява голови окрвиконкому Сорокіна 16.09.1930 р. сповіщає, що у залі окрвиконкому відбудеться пленум з приводу ліквідації округ та чергових завдань рад. Фото делегатів 7-го районного з’їзду рад Павлоградсько-Григоріївської сільради, на кого покладалося виконання цих завдань на селі. У результаті адміністративно-територіальної реформи у 1930 р. відбулися зміни в зв”язку з переходом на двохступеневу систему з поділу: район-сільрада. Місто Дніпропетровськ увійшло до групи міст, які безпосередньо були підпорядковані центру республіки. Частина прав окрвиконкомів переходила до райвиконкомів, а сільрадам надавалося право самостійно складати свій бюджет.

Експонується характеристика на Трушина, депутата райради Амур-Нижньодніпровського району з 1930 року, у ній записано, що він брав активну участь у роботі райради як голова промсекції, і, заслуговує рекомендації бути обраним до нового складу райради 1931 року. Разом з іншими депутатами секції робітничо-селянської інспекції він здійснював контроль над будівництвом річкового порту, про що свідчить цей документ. Депутатський квиток Трушина, члена облвиконкому з 1939 року.

Привертає увагу книга «5-річний перспективний план господарчо-культурного будівництва Дніпропетровської округи 1928-1929, 1930-1932», видана Округово-плановою комісією при Окрвиконкомі.

Двохступенева система поділу проіснувала недовго. 9 лютого 1932 року постановою 4-ї позачергової сесії ВУЦВК УСРР 12-го скликання було прийнято рішення про створення в Україні 5-ти областей. До складу Дніпропетровської області ввійшло 4 міста, 50 районів, з яких 9 було національних. Повідомлення із газети “Зоря” за 1932 рік про останній день роботи 1-го обласного з’їзду Рад (4-6 серпня), поданий склад облвиконкому. Першим головою облвиконкому було обрано Д.І. Петровського, який на цьому з’їзді зробив доповідь “Про збиральну та хлібозаготівельну кампанію 1932 року”. Саме на голову облвиконкому покладалася відповідальність за виконання хлібозаготівельної кампанії в області. Представлений делегатський мандат Архіпова – голови Межівського райвиконкому.

2-ий Пленум облвиконкому 15 жовтня 1932р. звільнив з посади голову облвиконкому Г. І. Петровського у розпорядження ЦК та призначив на цю посаду М. О. Алексєєва. У літопису обласної Виконавчої влади він став другим головою. З самого початку своєї діяльності на цій посаді значну увагу приділяв виконанню плану хлібозаготівель області. З метою виконання цього плану до колгоспників та колгоспів застосовувалися репресивні заходи (виселення з області з конфіскацією майна 700 –ста господарств) про що свідчить постанова облвиконкому. Представлено документ «Про розпуск президії Магдалинівського райвиконкому» за несвоєчасне виконання планів осіннього сівбу, за недостатність оперативного керівництва сільрадами і виховання нових колгоспних кадрів.

У ці роки розгортаються соціалістичні змагання у різних галузях народного господарства. Згідно Постанови ЦВК у 1933-1934рр. про проведення конкурсів-змагань облвиконком видає постанови і брошуру «Ширше розгорнути конкурси-змагання як основний підготовчий етап до наступних перевиборів Рад». Книга «За перестройку роботы сельских советов» Дніпропетровського облвиконкому, у якій вміщені матеріали обласної наради голів 1129 сільрад Дніпропетровщини 1-3 березня 1934р.

З виписки Постанови ВЦВК від 10 січня 1934р. про підсумки Всесоюзного конкурсу сільрад на Україні ми дізнаємося про переможців – кращих сільрад Дніпропетровщини. Представлений список цих сільрад-переможців конкурсу у різних галузях сільського господарства та аспектах колгоспного життя, нагороджених цінними подарунками. В 1938р. розпочалося соцзмагання між депутатськими групами міськрад м. Дніпропетровська і Харкова (фото).

У цей час приймається одна з важливих постанов «Про збір на потреби житлового і культурно-побутового будівництва в містах та селах Дніпропетровської області» 1933р. з вказівкою районів області, з перерахуванням категорій оподаткованих і звільнених. Це право надавалося сільрадам разом з колгоспним активом. Це питання було настільки важливим, що голова облвиконкому (з травня 1933 по серпень 1936 рр.) Гаврилов Іван Андрійович зробив доповідь на 6-ій сесії ВУЦВК «Радянсько-господарське соціалістично-культурне будівництво», видану окремою книгою облвиконкомом у 1934р. Тут же постанова за підписом І. Гаврилова «Про одноразовий податок на одноосібні сільські господарства, що сплачують прибутковий податок і ренту». (Його фото представлено).

22 січня 1935 р. до складу Дніпропетровської області за рахунок розукрупнення районів України ввійшло 20 нових районів, в області налічувалося 64 райони. У 1939 р. залишилося 26 районів: з утворенням Запорізької області, частина районів ввійшла до складу Миколаївської та Кіровоградської областей. В області налічувалося 16 міст і селищ міського типу (у 1926 – 6 міст і 2 селища). У кінці 1930-х рр. з’являються інші Ради та виконкоми, які управляються партійними органами, обмежені інструкціями у прийнятті рішень. Стаття “Наказ депутатам, що їх обирають до рад..., рекомендований обкомом КП(б)У” (1935р.) “Пам’ятка для депутата міськради та райради” (Наказ та доповнення до наказу обкому та міському КП(б)У, що їх прийнято на звітно-перевиборчих зборах міськради(1935р.)

Посилюються адміністративні тенденції та жорсткий контроль за виконанням постанов щодо фінансового та господарського упорядкування. Постанова Президії облвиконкому К. С. Караваєва, виконуючого обов’язки голови (з березня 1938 по січень 1940 рр.) про зняття з роботи зав. Облфінвідділу за затримку на 7 днів кошторису МТС, що привело до зриву роботи машинно-тракторного парку.

1937 р. І перше півріччя 1938 р. – це роки «великого терору». Репресії були невід’ємною складовою радянської політичної системи, під “сокиру” якої потрапляли всі громадяни, і, у першу чергу ті, хто був на чолі місцевого управління. “Ворогами народу” виявилися 8 з 10 членів президії облвиконкому. Один за одним усуваються з посад представники народовладдя: І. А. Гаврилов, розстріляний у 1937 р. за належність до «право-троцькістської» організації; М. О. Алексєєв, І. Ф. Федяєв та багато іншіх, які стають «ворогами».

Наступний комплекс розповідає про три Конституції (1919, 1925, 1936рр.), або три порядка державного устрою. Конституція 1919 року регламентувала коло осіб, що мали виборчі права, не запроваджувала жорстких обмежень. Це дозволило селянам делегувати до Рад представників усіх соцпрошарків.

Процес проведення виборів 1924-1925рр. депутатів трудящих характеризується поверненням до демократизації системи виборів місцевих органів влади, розширенням виборчих прав. Конституція 1925 року встановлювала право місцевих Рад самостійно складати і затверджувати місцевий бюджет. Крім того, розширювалися повноваження волосних та повітових з’їздів Рад. Конституція 1936р. СРСР та 1937 УСРР. Конституція змінила виборчу систему та структуру органів влади. Були скасовані обмеження політичних прав громадян за класовою ознакою, введено загальні, рівні, прямі і таємні вибори в Ради усіх рівнів, а також новий територіальний принцип виборів місцевих Рад, а власне Ради стали іменуватися Радами депутатів трудящих. Представлений мандат делегата 3-го Надзвичайного обласного з’їзду Рад Дніпропетровщини Гріншпун Л. І., на якому вона була обрана на 14-ий Надзвичайний з’їзд УСРР (прийняв Конституцію УСРР). Гріншпун – голова Озетівської сільради Сталіндорфського району, організувала у 1936р. у м. Дніпропетровську на площі ім. Горького кінний воєнізований пробіг ворошиловських вершниць, присвячений 3-му обласному з’їзду Рад Дніпропетровщини. (Фото).

У цей період з вересня 1936 по 11 липня 1937 рр. головою облвиконкому був І. Ф. Федяєв, кандидатуру якого рекомендував ЦК КПБ (У). До цього рішенням Бюро обкому був затверджений 1-им заступником голови облвиконкому. Представлені постанови 6-го пленуму облвиконкому про обрання його на голову облвиконкому, про 1-го заступника голови Н. І. Нікітченко, про 2-го заступника голови Олексієнка Г. П. В 1937р. його як ворога народу, репресованого органами НКВД звільнили від обов’язків голови облвиконкому, посмертно реабілітований у 1956р. Повідомлення 6-го Пленуму облвиконкому (1936 року), який вивів зі складу президії облвиконкому та пленуму Броуна – заступника голови облвиконкому, Нікітова, Буткевича та інших, що не виправдали довіри трудящих, виявилися «двурушниками і посібниками троцкізму». Наступний комплекс присвячено подіям Великої Вітчизняної війни.

22 червня 1941 р. розпочалася Велика Вітчизняна війна, яка змінила усі плани і долю мешканців міста. З початку війни розпочалася динамічна масова мобілізація та запис добровольців. Було прийнято повідомлення Дніпропетровської міськради про організацію при райвиконкомах області комісій по призначенню пособій членам родин військовослужбовців, які пішли на фронт. З наступного документу ми дізнаємося про роботу цих комісій в районах міста. Ось таке повідомлення Жовтневим райвиконкомом було видане Требухіній К. М., дружині військовослужбовця, що на підставі Наказу Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941р. його родині була призначена допомога у розмірі 100 крб. Лист з фронту надійшов 1943р.

Постанова бюро Дніпропетровського обкому КПБ (У) та виконкоми облради про будівництво оборонних рубежів на території області. (Фото: «Жителі міста риють протитанкові окопи» та «Евакуація населення»). Апостолівська районна Рада видала довідки Юрченку про те, що він евакуюється з худобою радгоспу ім. Молот і 8 членами радгоспу з підписом голови сільради ( 7 серпня 1941р.).

Представлено посвідчення Черепанова М. Н., зам. голови облвиконкому (з січня 1940 по 20 жовтня 1941р.) про те, що він звільнений з посади у зв’язку з евакуацією і направлений у розпорядження ЦК КПБ (У), видано 20 жовтня 1941р. В цей період головою облвиконкому був П. А. Найдьонов, уродженець м. Дніпропетровська. З вересня 1941р. він стає членом оперативної групи військової Ради Південного фронту. Під час визволення Дніпропетровщини Найдьонов був відізваний із складу 37-ої армії, і з жовтня 1943р. по лютий 1944-го очолив Дніпропетровський облвиконком.

20 серпня 1941р. – розпочалася вирішальна фаза боїв на Дніпропетровському напрямку, і вже з 25 серпня, незважаючи на героїзм та витривалість радянських воїнів, у м. Дніпропетровську та майже усій Дніпропетровській області встановлюється німецько-фашистська окупація.

Від початку першої декади липня, коли над Дніпропетровськом вперше пролетів німецький розвідувальний літак «рама», за 3 роки німецької окупації у життя міста було привнесено чимало негативних змін адміністративного-соціального характеру: масові розстріли мирного українського та особливо єврейського населення міста, жорстокі репресії стосовно не бажаючих їхати на роботу до Німеччини мешканців Дніпропетровська, введення суворого контролю над усіма формами міського життя, комендантська година… Впроваджувати у життя німецькі закони та слідкувати за їх виконанням мала створена німецькою окупаційною владою 2 вересня 1941р. міська управа м. Дніпропетровська, головою якої штадткомісаром Округу Дніпропетровськ Клостерманом був назначений доктор технічних наук, добре відомий у місті науковець, зрадник своєї Батьківщини Петро Соколовський…

Але незважаючи на це, цілком слушно буде зауважити, що за часів Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр. продовжували працювати в умовах підпілля як Дніпропетровський обком КП(б)У, так і облвиконком, головною метою діяльності яких було якнайскоріше повалення німецько-фашистського окупаційного режиму. В області, як і по всій окупованій Україні, поряд із німецькими структурами управління – комісаріатами різного рівня, були створені обласні, міські і сільські управи. Зміни влади цього періоду носили тимчасовий характер, вся влада зосереджувалася у руках Державного комітету оборони і його республіканських, обласних та міських відділах. Їх діяльність не регламентувалася будь-якими документами. 25 жовтня 1943р. м. Дніпропетровськ було звільнено (на фото – митинг, присвячений звільненню м. Дніпропетровська від німецько-фашистських загарбників. 1943 р.), а на 10 березня 1944 року – уся територія області. Починалося налагодження мирного життя, усіх форм промисловості та сільського господарства завдяки народним обранцям, працюючим на благо народу у місцевих, обласних та районних органах влади. На фото – Микола Євстаф’євич Гавриленко (1908-1968) з родиною – голова виконкому Дніпропетровської міської Ради депутатів трудящих (1944 р.), зробив вагомий внесок у відновлення промисловості повоєнного міста. 1 січня 1945 р. відновили свою роботу 158 (з 170) великих підприємств міста, у цей час також починають працювати районні установи області: фото «Біля входу у Криворізьку міську раду», 1945 роком датується журнал фінансового обліку Магдалинівської сільради, представники якої брали участь у роботі курсів з підвищення кваліфікації для голів і секретарів сільськіх рад у довоєнні часи, дехто з них не повернувся з війни (список курсантів). За одним з рішень від 1946 р. Облвиконком надавав допомогу сім’ям цих курсантів. 9 травня 1945 р. населення області святкувало Перемогу. У всіх містах і селах відбулися мітинги, демонстрації, народні гуляння. Фото – «Святкування Дня Перемоги на площі ім. Горького у м. Дніпропетровську».

Якщо у післявоєнні роки діяльність партійних органів була спрямована на відбудову промисловості і ідеологічну роботу у трудових колективах, то пріоритетним у діяльності міської, обласної та районних рад депутатів трудящих стало об’єднання зусиль багатьох підприємств, організацій і установ у відбудові та відродженні складного міського і обласного господарства – про що розповідає наступний експозиційний комплекс. Представлені рішення від 1946 р.: «Про затвердження фінансового плану обласної промисловості на І кв. 1946р.», «Про організацію соціалістичного змагання між підприємствами комунального господарства міст області», «Про план заготівлі урожаю на 1946 р.». Цим же роком датується посвідчення на відрядження М. В. Пашова до Апостолівського району з питань налагодження роботи сільського господарства. У цей період приймаються рішення щодо генеральної відбудови усіх районних центрів області – у експозиції (копія) «Схема генерального плану райцентру Апостолово» і фото А. Я. Абази – голови виконкому Апостолівської райради депутатів трудящих (1944 – 1952 рр.), який працював у часи відбудови. Перші післявоєнні вибори, які відбулися у грудні 1947 р., представлені документом – «Посвідчення про обрання депутатом у Дніпропетровську міську раду М. М. Черепанова». У березні 1947 р. на посаді голови виконкому Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих замість Г. Дементьєва стає І. М. Філіпов: за його підписом документи «Посвідчення І. Трушина на відрядження до Петропавлівського району», «Про проект бюджету на 1950 рік». На фото 1950-х рр. – будинок облвиконкому, працівники облвиконкому під час першотравневої демонстрації (1957 р.), учасники семінару для працівників райрад області (1958р.). Також експонується «Посвідчення С. І. Охрименка, 1957 р.» – голови виконкому Солонянської райради депутатів трудящих (1951 – 1960 рр.), який декілька разів брав участь у роботі ВДНГ СРСР і одержував цінні подарунки за представлену сільськогосподарську продукцію. Успіх на виставках вищого рівня був обумовлений тим, що після ХХ з’їзду КПРС тенденція до пожвавлення життя торкнулася методів і форм управління, особливо у сільському господарстві. У 1957 р. були введені Ради народного господарства, а у 1962 р. – партійні і радянські органи були поділені на міські (промислові) і сільські. Але, на жаль, ефект від цієї реорганізації був недовгочасний.

Становище місцевого самоврядування у цей період характеризувалося тим, що організація і діяльність місцевих рад здійснювалися відповідно до принципу партійного керівництва (схеми місцевих рад). Протягом 1957 – 1960-х рр. було прийнято близько десяти постанов ЦК КПРС, у яких декларувалися положення щодо підвищення ролі місцевих рад у вирішенні питань місцевого значення, фактичне ж управління політико-економічним та соціально-культурним життям на місцях здійснювали місцеві партійні комітети. У 1964 році знов відбувся процес реформування обласних радянських органів влади – об’єднання промислових і сільськогосподарчих виконкомів. Оновлений виконком Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих у 1964 – 1978 рр. очолював Михайло Васильович Пашов (1915 – 2000) – під його керівництвом вирішена проблема транспортного сполучення через р. Дніпро – збудовано новий автодорожній міст через ріку, введено у дію автовокзал, трикотажне об’єднання «Дніпрянка», став до ладу стадіон «Метеор», побудовано та відкрито діораму «Битва за Дніпро», нове приміщення Дніпропетровського історичного музею (експонуються особисті речі М. В. Пашова: посвідчення, доклад, автобіографія, передвиборча афіша; фото). Заступником голови виконкому Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих був Петро Кузьмович Величко (1931 – 2006) – представлені його фото, посвідчення, подяка, автореферат дисертації.

У 1978 р. Конституція України змінила назву радянських органів влади: Ради депутатів трудящих переіменовані у Ради народних депутатів – експонується закон 1978 р. «Про статус депутатів» Але цей закон і зміна назви ничого не вирішувала для місцевих органів влади, які продовжували бути лише фасадом для територіальної вертикалі всевладного партійного апарату. Представлені фото, посвідчення І. І. Мележика – депутата Межівської райради депутатів у 1970- 1980-х рр., а також колекція депутатських значків тієї доби. Серед тих, хто працював у ці роки можна назвати Віктора Григоровича Бойко – голову виконкому Дніпропетровської обласної ради народних депутатів у 1978-1983 рр. (на фото у центрі – «Під час урочистостей з нагоди запалення факелу газифікації у Софіївському районі»), одночасно з яким беззмінним головою Української сільської ради Петропавлівського району була Надія Іванівна Лондар – з 1981 по 2002 рр.. У її щоденнику (експонується) є запис про нараду саме у В. Г. Бойко. Вона вважається єдиною жінкою в області, на посаді голови сільради, яка самостійно керувала робочим автомобілем (фото). Далі комплекс, присвячений Юрію Петровичу Бабичу – голові виконкому Дніпропетровської обласної ради народних депутатів 1983-1989 рр.. Він на фото у центрі серед колег у своєму рідному місті Кривий Ріг. За його участю проведено таку роботу (про що є записи у його власних нотатках): введено до експлуатації Дніпропетровський річковий вокзал, пущено новий тролейбусний маршрут у Дніпропетровську, відкрито будинок органної та камерної музики у Дніпропетровську, відкрито цех з утилізації сміття у Дніпропетровську, після аварії на ЧАЕС врятовано подачу чистої питної води для населення області, введено нові технології з використання, зберігання добрива для потреб сільського господарства області, налагоджено виробництво унікального комбайну КСС-2, відкрито цукровий завод у Новомосковському районі, побудовано водоканал Дніпро – Західний Донбас.

Своєрідним уособленням епохи, яка характеризується зміцненням бюрократичного апарату, можна вважати інтер’єр «Кімната депутата», де зібрані меблі з будинку облради (диван, шафа, стілець), портфель і блокнот депутата, книги, вимпели, прапор Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих, вивіска Дніпропетровської обласної ради народних депутатів.

У радянській юридичній науці термін «місцеве самоврядування» не використовувався до кінця 1980-рр. і з’являється лише на початку 1990-х рр. Цьому періоду присвячено останній експозиційний комплекс, який ввійшов в історію під назвою «перебудова» і пов’язан з ім’ям М. С. Горбачова. Фото: «Зустріч М. С. Горбачова з працівниками Дніпропетровського металургійного заводу ім. Г. І. Петровського», «Зустріч М. С. Горбачова з мешканцями Дніпропетровська» у 1985 р., матеріали Васильківського і Павлоградського районів (рішення райрад, фото). Політика “перебудови” була спрямована на прискорений соціально-економічний розвиток при зберіганні існуючої системи. Перші два роки «перебудови» - 1985-1986рр. – не внесли будь-яких суттєвих змін у становищі місцевих Рад народних депутатів. Але відбувається процес щодо теоретичного осмислення проблеми статусу місцевих органів влади. Нова редакція програми КПРС, прийнята у березні 1986р. ХХVІІ з’їздом партії, розглянула Ради у контексті ідей щодо все більшого здійснення соціалістичного самоуправління народу. Представлені брошури, видані виконкомом Дніпропетровської обласної ради народних депутатів (1986 р.), де розглядаються питання економічного і соціального напрямку з досвіду роботи місцевих рад. Перші кроки реформування Рад відносяться до 1987 р., коли до цього експерименту були проведені вибори у місцеві ради (представлені виборчі бюлетені 1987 р.) – у процесі яких було введено багатомандатну систему, при тому, що число кандидатів передбачало перевищення числа мандатів. Ці вибори не дали будь-яких суттєвих результатів, а тільки збільшили конфлікти між різними рівнями влади. Назріла потреба у муніципальному реформуванні. У 1988 році було розроблено новий закон, згідно якого самоврядування визначалося як частина соціалістичного самоуправління народу. Місцеве самоврядування стало розумітися тільки як територіальне. У якості основи місцевого господарства закон затверджував комунальну власність, але не давав гарантії твердої влади для місцевого самоврядування. Закон “Про загальні начала місцевого самоврядування і місцевого господарства СРСР”, прийнятий 9 квітня 1990 року залишився неспроможним: процес розпаду Радянського Союзу йшов повною ходою. На фото (четвертий зліва) Стежко Станіслав Андрійович – на долю якого випало бути останнім головою (радянського періоду в історії України) Дніпропетровського облвиконкому з листопаду 1989 р. по квітень 1990 р..

У липні 1990 р. Росія признала суверенітет України, а 7 грудня 1990 року Верховною Радою УРСР був прийнятий закон “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” (експонується). Цей закон можна вважати початком відродження місцевого самоврядування в Україні. Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року відкрило нові можливості для розвитку і існування системи місцевого самоврядування – листовка «Акт про проголошення незалежності України. Київ, 24 серпня 1991р.»

Протягом 1991-2008 років у країні відбувалися бурхливі політичні події, які впливали на повсякденне життя, економіку і соціальну інфраструктуру. У цей проміжок часу відбувався пошук нових моделей державного управління, ефективних форм місцевого самоврядування. Реформування місцевої влади пережило декілька етапів, дискусія з приводу вдосконалення системи самоуправління триває і сьогодні. Представити тематичний комплекс сучасного періоду заплановано у 2009 році.